Історична довідка
З ІСТОРІЇ СІЛ ДЖУРИНСЬКОЇ ГРОМАДИ
Джурин
В історичній літературі Джурин вперше згадується в 1547 році, коли він входив до Литовського князівства. За переказами, там, де тепер розкинулася західна околиця Джурина, в глибоку давнину містилося село Чурилове, за прізвищем власника замку. Згодом це поселення дістало назву Джурин.
В давні часи землі належали Чурилам, згодом – князям Горським та Толочимським, пізніше Потоцьким, Собанським.
Після Люблінської унії 1569 року землі Джурина відійшли до Речі Посполитої. За національно-визвольної боротьби під керівництвом Б.Хмельницького Джурин був сотенним містечком і входив до Брацлавського полку, яким командував Данило Нечай.
З 1672 року згідно з Бучацьким договором, територія Брацлавського воєводства відходила до Туреччини. У Джурині було розміщено турецький гарнізон.
1699 року село знову відійшло до Речі Посполитої. Приблизно в цей час у містечку поселилася велика громада євреїв.
З 1793 року Джурин став належати до Рожнатівської волості Ямпільського повіту Подільської губернії. Ще з 1767 р. Джурин мав Магдебурзьке право. В містечку був оборонний замок, знищений під час революції 1917 року.
Наприкінці ХІХ ст. на території Джурина розташовувався палац Гортензії Собанської. Працювала «фабрика цукру» - бурякопереробне підприємство. Під час одного з нальотів німецької авіації 1941 року цукрозавод був ущент зруйнований. 1954 р. на фундаментах заводу створено ремонтно-механічні майстерні, а потім і машинобудівний завод, який виготовляв некомплектне обладнання для 192 цукрових заводів України.
1923 року Джурин став районним центром. В липні 1930 року район ліквідували. 20 березня 1946 року знову було відновлено Джуринський район, а в 1959 – ліквідовано.
Наразі населення Джурина становить – 3150 чол.
В селі діє православний храм Різдва Пресвятої Богородиці Могилів-Подільської єпархії УПЦ, Дім Молитви ЄХБ, працює 3 агроформувань, опорний заклад „Джуринський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів“, заклад дошкільної освіти, дитяча музична школа, КУ „Публічна бібліотека“, бібліотека-філія для дітей, КУ „Центр культури та дозвілля“, загін місцевої пожежної охорони, ДП „Могилів-Подільський лісгосп“ Джуринське лісництво, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, аптеки, відділення Укрпошти і Нової пошти, цегельні цехи, магазини, кафе, готельно-ресторанний та оздоровчий комплекси.
Водойми села – річки Суха та Деребчинка, три ставки.
Село газофіковане, частково є водогін, частково є вуличне освітлення.
Село славиться художньою самодіяльністю. Працює чотири народних аматорських колективи: хоровий, вокальний чоловічий ансамбль „Джура“, оркестр народних інструментів, театр мініатюр „Файфурин“.
Деребчин
Вперше село згадується у ХVІІ ст. Проте з інших джерел відомо, що село засноване 1400 року. Історики стверджують, що Деребчином, як і іншими великими землями на Мурафському Лівобережжі, володів Марцін Чурило (відомості з грамот Свидригайла (1431 р.)).Після смерті Марціна Деребчин перейшов у спадок до його сина –Міколая, а потім до його доньки – Ельжбети. Після Любленської унії величезні помістя були роздані різним польським магнатам, які поступово витісняли місцевих землевласників. Деребчин потрапив у володіння Теодора Потоцького (ймовірно – 1758 р.). Саме за часів володарювання Т.Потоцьким в Деребчині було закладено чудовий дендропарк, у центрі якого був збудований палац. У 1783 році Теодор Потоцький фундував в Деребчині Чудо-Михайлівську церкву. Наступним власником деребчинських земель є Леон Подоський (ймовірно – з 1800 р.). Ще за життя Л.Подоський заповів Деребчин своїй доньці Пауліні, після смерті якої село перейшло у спадок її дочці, а згодом – онуці. Онука продала Деребчин відомому німецькому підприємцю і банкіру Ернсту (Арісту) Масу. В 1877 році ним була збудована велика цукроварня. Після смерті Е.Маса всі статки успадкувала його вдова та сини Аріст і Томас. У 1893 р. Аріст успадковує Деребчин. Поряд із промисловим виробництвом Аріст займався і планомірним розвитком сільського господарства. В 1888 році було організовано Деребчинське дослідне поле, в 1889 – започатковано сільськогосподарську дослідну станцію. В 1895 році було збудовано гуральню, яка випускала спиртові напої, в ці ж роки було збудовано завод по вирощуванню великої рогатої худоби та кінний завод.
На Володимирці – економії, названій на честь молодшого сина Володимира, була побудована велика молочна ферма. На Ариставці – економії, названій на честь старшого сина, Аріст побудував цегельний завод.
Всі центральні дороги та дороги до трьох економій –Аристівки, Володимирки та Стрільник - були викладені бруківкою. Від Деребчинського цукрового заводу було прокладено 18-тикілометрову залізничну колію.
У 1889 році була відкрита церковно-приходська школа для хлопчиків, у 1897 – для дівчаток. В 1903 році в Деребчині працювало 2-класне міністерське народне училище. У 1890 році при заводі було збудовано лікарню.
Водойми села – річки Суха та Деребчинка.
На території громади діє два православних храми: Чуда Архистратига Божого Михаїла (с.Деребчин) та православний храм у селі Семенівка; три католицьких храми: Божої Матері Неустанної Допомоги (с.Деребчин), Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії (с.Мала Деребчинка), Найсвятішого Серця Господа Іісуса (с.Аристівка). Є опорний заклад „Деребчинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів“, заклад дошкільної освіти, амбулаторія загальної практики сімейної медицини (с.Деребчин) та ФАП (с.Семенівка), відділення Укрпошти, працює 4 агрофірми, 14 торгових точок.
Село Деребчин газифіковане, частково є вуличне освітлення. Водопостачання на території громади часткове.
Населення громади: с.Деребчин – 1308 чол., с.Мала Деребчинка – 350, Семенівка – 120, Аристівка -20, Воломимирівка – 53 чол.
Хоменки
Село засноване в першій половині ХVІІ століття на руїнах селища, спаленого татарами. За переказами, тільки одному жителю на ім’я Хома вдалося врятуватися від загибелі. Від імені чоловіка і пішла назва села – Хоменки. Однак за більш достовірними архівними даними історія села та його назви виглядають інакше. Наприкінці ХV – в середині ХVІ ст. територія села належала Брацлавському та Вінницькому старості – князеві Степану Пронському. На той час назва населеного пункту була Пронське. Пізніше село належало наступникам Пронського – старості Богушу Корецькому, гетьману Яну Замойському та польському землевласнику Скіндеру Хоментовському. Вважається, що саме завдяки прізвищу останнього –Хоментовського, село завдячує теперішній назві – Хоменки. Із знайдених архівних даних відомо, що село Пронське було відбудоване і перейменоване у Хоментовці сином Яна Замойського Хомою (Хоментовці – Хоменковці – Хоменківці – Хоменки). У ХІХ ст. власником маєтку в селі був Міхал Євстахій Собанський.
Свого часу Хоменківській сільській раді підпорядковувалося село Чапаєве, яке згодом стало просто віддаленим кутком села Хоменки. Сьогодні це – Нові Хоменки. У другій половині ХХ ст. до Хоменок приєднали село Рекечинці (Рикичинці), яке існувало раніше як окремий населений пункт.
Село перетинає річка Мурафа. Є 5 ставків, водопад.
В селі є заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст., заклад дошкільної освіти, діє дві церкви – Свято-Михайлівська Шаргородського благочиння Могилів-Подільської єпархії УПЦ та Архистратига Божого Михаїла Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ, є 1 агроформування, 12 фермерських господарств, працює кар’єр по видобутку каменя, є будинок культури, бібліотека, відділення зв’язку, ФАП, магазини, кафе, аптека.
Село газифіковане, повністю облаштоване вуличне освітлення, частково є водогін.
Наразі населення Хоменок становить 1754 чол., Нових Хоменок – 296 чол.
Село славиться мистецькими колективами: народним аматорським колективом „Веселі музики“, народним аматорським вокально-інструментальним ансамблем „Перспектива“, народним аматорським духовим оркестром; а також майстрами народної творчості – вишивальницею Здищук Т.А., художником-оформлювачем Рекуляк Т.Г.
Зведенівка
Вперше село згадується у ХVІІІ ст. За переказами, назва села походить від прикметника «зведений». На згарищах колись лісистої місцевості поселяли людей з різних місць. Саме переселенці й дали назву поселенню –Зведеновка. Пізніше назву було змінено на Зведений камінь, оскільки місцевість тут гориста і кам’яниста.
Існує й інша версія, яка стверджує, що назва села походить від великого православного свята – Зведення (Воздвиження) Хреста Господнього.
Село лежить на березі річки Сухої – притоки Мурафи.
В селі діє три храми: костел св. Йосифа Ремісника (Робітника) та два православні храми – Успіння Божої Матері та св. Миколая (на Попелівці). Працює заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст., заклад дошкільної освіти, клуб, бібліотека, краєзнавчий музей-кімната, ФАП, відділення Укрпошти, три магазини.
В селі повністю облаштоване вуличне освітлення, прокладено 25 км водогону.
В селі проживають майстри народної творчості: майстриня з плетіння гачком та шпицями Кочержук Тетяна; вишивальниці Ющишина Надія з донькою Галиною, Кушнір Марія, Бондар Марія, Омелянчук Віталіна, Кулачок Наталя; художниця Залозна Олена; майстри по дереву Кушнір Михайло, Антонюк Василь, Свирида Іван, Дибчук Володимир; майстри-зварювальники Адамчук Олександр, Свирида Руслан.
Населення села - 1011 чол.
Голинчинці
Історія села починається з першої половини ХVІІІ ст. На місці села колись шумів дрімучий ліс. Тут знаходили притулок православні ченці, гнані яничарами. Оскільки ченці були бідні, голі, то звідси й назва поселення –Голіченці. Є й інша версія, начебто назва села пішла від злиття назв двох поселень – Гала і Ченці. З 1627 року разом з селом Малі Голинчинці село належало до монастиря домініканців у Мурафі.
На відстані приблизно 3,5-4 км від села знаходиться православна святиня, названа Йосафатовою долиною, інша назва – Долина Хрестів. Нині тут діє Хресто-Воздвиженский чоловічий монастир Могилів-Подільської єпархії УПЦ.
В селі діє православний храм Св. Димитрія Солунського, є Голинчинська філія Джуринського опорного навчального закладу I-II ступенів, будинок культури, бібліотека, відділення зв’язку, ФАП, чотири об’єкти торгівлі.
Село газифіковане. Є вуличне освітлення (3,5 км).
Населення села – 826 чол., з них 20 – із селища Синьожупанники.
Синьожупанники. Колишня назва – селище Петровського.
Вербівка. Перша назва поселення – Малі Голинченці, згодом поселення мало назву Ксьондзівка.
В селі діє церква св. Косми і Дем’яна, клуб, ФАП, один об’єкт торгівлі.
Населення – 206 чол.
Водойми – річка Суха, ставок.
Калитинка
Вперше село згадується у ХVІІІ ст. Хоча за іншими архівними даними - в 1606 році. На ту пору землі трьох сіл - Калитинка, Покутине й Садківці – були у власності Замойських-Конецпольських. За переказами, на місці теперішнього села було місто Кремінець, знищене татарами. Частина Кремінця називалася Калитою. Тому й село, що виникло на руїнах цієї частини, стали називати Калитинкою. Інша версія походження назви села –від форми місцевості, яка нагадувала собою калитку.
До створення Брацлавського воєводства (1566 р.) калитинські й покутинські землі належали Київському воєводству.
В 1772 році була споруджена церква Св.Димитрія. З 1880 року існувала церковно-приходська школа.
Покутине
Про назву села існує таке повір’я: в давні часи на місці Покутине була тюрма міста Кремінець. Одного разу, під час татарського погрому, злочинці втекли й розбіглися по лісі. Вони не давали проходу ні кінному, ні пішому, наводячи жах на жителів. Пройшовши небезпечне місце, кожен казав: «Слава Богу, спокутував гріхи». Сама місцевість стала називатися Покутою, а потім і поселення, що утворилося тут – Покутин.
В 1759 році в селі було споруджено дерев’яний Св.-Михайлівський храм. В 1894 р. на місці старого храму було розпочато будівництво нового, завершене в 1900 р. З 1889 року існувала церковно-приходська школа.
Калитинка і Покутине були об’єднані в Калитинську територіальну громаду. Кількість населення – 1100 чол., дворів – 433. Площа територіальної громади – 4193,7 га.
На території громади діють православні храми – Св.Димитрія Солунського (с.Калитинка) і Свято-Михайлівський (с.Покутине) Могилів-Подільської єпархії УПЦ, 5 фермерських господарств, Покутинська СЗШ І-ІІІст., Покутинський заклад дошкільної освіти, два ФАПи, Покутинський будинок культури, поштове відділення зв’язку(с.Калитинка), бібліотека (с.Калитинка), заклади торгівлі.
Громада славиться народним аматорським фольклорно-етнографічним колективом „Оксана“ (с.Покутине).
Сапіжанка
Село засноване в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.
На місці поселення був непрохідний ліс. Саме сюди забігали селяни, втікаючи від польських шляхтичів. Перша назва села була – Забіжанка.
Невеликий струмок-річечка, на схилах пагорбів якого розкинулося село, впадає в річку Мурафу.
В селі є дві церкви: Іоанна Богослова (стара, дерев’яна, недіюча) й Ікони Казанської Божої Матері Могилів-Подільської єпархії УПЦ, філія ОЗ Сапіжанського ЗЗСО І-ІІ ст., дитячий садок з однією різновіковою групою, бібліотека-філія, будинок культури, ФАП, два млини, дві олійні, пилорама, шість агроформувань, три продовольчі магазини.
Газофікація села не завершена. Здійснюється водопостачання до 145 домогосподарств. Є вуличне освітлення (9 км).
В селі 380 дворів, населення становить 834 чол. Присадибний земельний фонд жителів громади – 266,06 га.
Садківці
Перша згадка про село датована ХV –ХVІ ст. В 1648 році село згадується як укріплене містечко. За народними переказами, давня назва села – Зятківці, що з часом трансформувалась у Садківці. Інша версія – село потопає в садах, звідси й назва. Виникло на місці поселення Кремінець, спаленого татарами, разом з Калитинкою та Покутине. З цих трьох сіл Садківці – найдавніше.
На початку ХІХ ст. (1817 р.) в селі було збудовано Скаржинським поміщиком церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Деякі джерела свідчать, що в селі був ще один храм, збереглася й назва місцевості – Попів хутір. Церковно-приходська школа існувала з 1866 року.
Сьогодні в селі діє церква Успіння Пресвятої Богородиці, заклад загальної середньої освіти І ступеня – заклад дошкільної освіти, одне агроформування, будинок культури, бібліотека, поштове відділення, ФАП, два продовольчих кіоски.
Водойми – річки Садківка, Мурафа. Є два водогони (3 і 3,5 км).
Населення становить 411 чол.
Площа населеного пункту – 285,5 га, всіх територій – 2319,00 га.
